Був час на землі, коли поміж квітами почалися незгоди.
Запишалися Лілія, Тюльпан, Півонія, Нарцис, Троянда, що тільки вони потрібні людям, бо приносять їм насолоду своєю красою і незрівнянними пахощами.
— Нащо засмічувати землю отим сміттям: Любистком, Волошками, Барвінком, Деревієм, Незабудками. Ні вигляду, ні запаху. Вся земля має цвісти нами, — категорично розсудили пишні квіти.
Почалася справжня війна поміж квітами, і багато квіток назавжди зникло з лиця землі.
Зібралися якось посланці всіх квіткових родів та й пішли до Бога на раду. Кожний доказував Богові свою правоту. Суперечкам не було кінця. Одні брали красою, а інші — лікувальними властивостями. Лише одна безіменна квіточка сиділа мовчки і не обзивалася навіть словом. Бог вислухав усіх.
А тоді звернувся до тої Квітки, що сиділа мовчки:
— А ти чого мовчиш? Хіба тобі байдуже до тої суперечки?
— Мені гірко слухати оту хвальбу. Раз ми є на землі, значить, має бути на ній місце нам всім. Ми Твої творіння, Святий Боже.
Бог на знак згоди похитав головою.
— Мене турбує інше, — продовжувала безіменна скромна квітка. — Ти дав нам, Господи, дуже короткий вік. Дуже короткий час милуємо ми своєю красою людей. Прийде зима, і сумно людям без нас. Чи можеш продовжити нам віку, Господи, щоб ми могли служити людям цілий рік?
Бог, схвильований такою любов'ю цієї маленької квіточки до людей, спитав:
— А як звати тебе, мудра Квіточко?
— Нема в мене імені, Господи.
— Імені немає, а пхаєшся до Бога з порадами, — кричали пишні квітки.
— Буде тобі ім'я, — сказав Бог. — Віднині і довіку бути тобі Безсмертником.